Пір'їнка

Якщо янгол подає тобі знак - він нагадує, 
що хтось молиться за тебе..


 То було одного погожого літнього дня. Ми як завжди домовилися йти грати в баскетбол на шкільний майданчик. Я прийшов швидше, сидів на лавочці біля школи і дивився на великі листки каштанів, які ховали мене під своєю тінню. Перед моїми очима були стіни старезної школи. Вона пережила багато історичних подій, з її вікон дивилися на гучні процесії в її кабінетах колись підписували важливі документи. А зараз вона, альма-матер для школярів. Найбільше мою увагу привертали центральні двері школи. Вони були напевно ще з того століття. Викувані, з облущеними елементами, які не заважали виглядати їй, як справжній історичній пам'ятці міста. В уяві вимальовувався портал крізь цю часову браму, в минуле  чи в майбутнє, я напевне й досі не визначився куди б хотів при нагоді потрапити. 
 Згодом мою увагу привернув дивний звук, який я не чув а скоріше відчував. Хтось пошепки кликав мене. Цей голос лунав з нізвідкіля. Підійшовши до брами часу, я зрозумів що з нею хтось є. Я спробував зазирнути крізь шпаринку , та не побачив нічого крім темної порожнечі. Голос кликав мене далі і я спробував відчинити двері. Темне приміщення за незачиненими дверима так і не змогло наповнитися сонячним світлом. 
 Я сахнувся коли з мороку війнуло холодом і я побачив незнайомця. Одягнутий в чорні лахміття, гарно зачесаний, виголений молодик. Він подав руку в знак привітання. Голос з нізвідкіля почав наповнювати простір наповнений мороком, в якому наче голографічне зображення молодого чоловіка, додавало неабиякого страху. Звук який линув прямо в мою голову ніс справжню маячню, містику, яку я бачив у голівудських фільмах. Я опирався, те що пропонував голос, суперечило всьому святому і чистому. Але сам того не розуміючи я подав руку в знак згоди. Зловісний сміх наповнив залу, мене жбурнуло силою крізь ледь відчинені двері на вулицю. 
 Грати в баскетбол мені перехотілося, я пішов додому. Нічого не ївши і ні з ким не розмовляючи цілий вечір просидів в кімнаті. Заснув обливаючись холодним потом. А близько опівночі я прийшов знову під двері школи. Скрип старих завіс і я потрапив до зали. Я був тут не сам, чимало знайомих в абсолютній тиші стояли і чекали. Згодом натовп людей почав рухатися і наче через конвеєр з інших дверей виходили вони, вже одягнуті в чорні лахміття, з ранами на руках і щоках. Коли підійшла моя черга, я незчувся як потрапив в кабінет вже до молодика. Мені дав мені в руки чорний пил, який уособлював сім головних гріхів і одягнувши мене в чорне, відкрив мені двері де перед мною було ж моє місто. Чорні лахміття - це обпалені крила, які мали мене носити над головами людей і я мав сіяти між ними найжахливішу зброю людства. Це було страшно і пекельно боляче. Але для того, хто підписав договір із дияволом, ці відчуття були притуплені оманливими благами, якими ми всі були спокушені.
 На моїх щоках, крім поту з'явилася кров. Звуки наповнювали простір. Це був шепіт, який стискав скроні, міцний крижаний страх, який скував моє серце не давав йому пробитися мені в душу. Сонячний промінь різав моє тіло, а згодом я відчув настільки шалений натиск світла, що наче від удару вантажівки впав на підлогу кабінету чорного молодика. 
 Ми виходили з будинку старої школи і розходилися мовчки. Під покривом ночі, поверталися ми до своїх домівок де лягали не в ліжко, а у власне тіло..
Так продовжувалося до того моменту, коли я зрозумів, що моя душа насичена отрутою, проти якої ліки безсилі. Коли ти сам фарбуєш світ в чорне, ти в тому чорному й живеш, не даючи жодного шансу, променю світла прокласти добру свій шлях.
 Пам'ятаєте той звук який я чув вперше? З часом я став його відчувати все чіткіше. І одного дня, він привів під ворота старої школи. Двері були відчинені і вся зала була заповнена світлом. Я повільно відчинив двері кабінету де був колись. Там було порожньо. На столі лежав конверт. Білосніжний. Беж жодного надпису. Я насмілився відкрити його. Там була пір'їнка. Більше нічого в конверті не було. Вона мені сподобалась, я тримав її в руках і роздивлявся її досконалість. Я заховав її назад до конверта, поклав його на стіл і вийшов з школи. На виході з подвір'я, я зустрівся з старим сторожем, який посміхаючись до мене проводжав добрим поглядом. 
 По дорозі я став свідком, як якийсь чоловік знічев'я вдарив собаку, який проходив повз нього. Собака болісно заскавчав, а чолов'яга лише дико реготав. Коли я підійшов до нього, щоб зробити зауваження, я помітив на його лівому плечі дивний пил. Десь, я вже його бачив. Це був той самий пил,  який я тримав і в своїх руках.. 
 З того часу я почав колекціонувати пір'їнки, які знаходив на вулиці, в лісі чи просто випадково.  Це було дуже дивне захоплення, але воно мені приносило задоволення. Я любив перебирати їх, вгадувати якому птаху яке пір'ячко належить. 
А одного ранку я проходив попри школу і захотів знову зайти крізь браму часу. 
 В кабінеті не було нікого окрім старого сторожа. Він як і тоді дивився на мене добрим поглядом. Після короткочасної паузи він простягнув мені той самий конверт. Я вже знав що там всередині. Сторож запропонував мені увійти в двері, в які я щоночі входив з повними руками чорного пилу. Найгірше, що я там зміг побачити це самого себе в чорних лахміттях. Навколо були люди з конвертами, які витягували з них пір'їнки добра і обережно торкалися ними душ людей. Я змагався сам із собою, лише один я, сипав на плече зло, а інший добро. І в момент, коли я побачив що, на моїх плечах лише пил, я почув голос всіх, хто молився за мене. Під енергетично потужні слова рідних, я зрозумів, що навіть такий легкий і тендітний інструмент, який був в мене в конверті, може змести навіть найбільше зло..



Коментарі

Популярні публікації