Кропив'яний ляпас, його непрохідності Петроса Мармароського.

 Заливаєш супер-пупер крутий трек до навігатора.  Є роздруковані мапи закапелку в якому вуйко Місьо, лабою може помахати з леличу, повна пазуха наївного досвіду, зібраний спиногриз - все готове, щоб спробувати погладити "проти шерсті" Петрос Мармароський. В пошуках пригод на задню частину, було вирішено особливо не панькатись, ми ж ніби моцні хлопи, а взяти його в лоб з півночі, через міні-хребтик-ґруник Радомир-Ґрунь.

 Ну і що, що круто? Має бути стежка! Траверс там точно є, є трек! А декілька звітів в всесвітній павутині підтверджували, що хтось таки тудою піднімався. Значить і ми пройдемо, ми ж круті..

Все ніби добре..Лише трохи зіпсували слова прикордонника,що виписував в Богдані дозвіл, який якось здивовано, розказав, що там навіть  вовки лінуються ходити..До чого б це?

 Коли лише підходили до Радомира-Груня, почало ставати зрозумілим, що цього разу жаба дасть саме того чого нам не вистачало. Ще здалеку Радомир здавався іграшкою, яку "взяти" і побавитись нею було звичною справою. За ним височів Петрос, в душу закрадалися якісь сумніви, що перевалити в цей же день через вершину, легко не буде але маємо впоратись.

Попереду Радомир-Ґрунь,а за ним Петрос Мармарошський

 Радомир є межею Карпатського Біосферного заповідника, а отже дорога попри Квасний, мала б привести нас до вуйка, який мав би здерти кругленьку суму. Ми ж законопослушні, цілком згідні заплатити і дійсно на мопеді, підїхав до нас дядько, який напав на нас як шуліка на курча, ну зважаючи, що закон ми знаємо, дядько спіймав облизня, бо був лише лісником, без посвідчення і документів, тому налякав нас, що далі є пост з інспектором і там з нас візьмуть плату поїхав далі.

Тече Квасний

Вже попереджені перед за триста метрів перед інспектором, вирішуємо залишитись непоміченими і дорогою, гм якщо її можна так назвати, почали підйом. Лісник побачив куди ми почали дертися, спочатку вирішив нас наздогнати, а потім напевне засміявся з нас дурних, залишив цю ідею. Трясця!!! Перша сотня метрів підойму і я розумію, що все - гаплик! Стаємо змінити легкі кросівки на черевики, перевірити запаси води, адже спека неймовірна. Води небагато, хм. Нічого наберемо ..десь)..

Перші сто метрів

 Сонце шкварить нас, наче шкварки на пательні. Йшла якась третя година підйому, ми почали розуміти, що Петрос нам не світить сьогодні. По мапі головна ціль дістатися полонини Петрос. Розташовувати там першу ночівлю. А Радомир-Ґрунь, вправно знущався з нас. Кілометри завалів, ожини,  гектари кропиви в лісі, а ми в шортах! Терпінню приходить межа, вдягаю штани, трек-палицями, наче мачете прорізую стежку в кропиві.. Тяжкі рюкзаки, габаритні, чіпляються з гілки, дають прочухан і науку що ходити з столітровим броцаком в цих нетрях - журбинка. Саме після цього походу буде плавний перехід до компактного і легкого спорядження))

Підйом на Радомир-Ґрунь

 Я вже думав пити сечу. Але звідки її взяти? Коли ти п'яту годину дряпаєшся вверх, йдеш без води в спеку, починаються кепські справи. Чорніє в очах, м'язи від нестачі води починають ломити судоми, язик прилипає до піднебіння, а в голові лише одна думка - пити.. А перед тобою нескінченний підйом, навігатор вказує що до полонини залишилось небагато, змушує з останніх сил йти, крок за кроком долати, виснажливі метри. Коли ми вийшли до підніжжя полонини Петрос, сили шукати джерело були лише в мого батька, досвідченого туриста. Орієнтування на місцевості вказувало на два джерела з південно-східної сторони полонини. Через двадцять хвилин пошуків, було знайдено мочар, з купою слідів від оленів, видно де небриті-неголені олені тицялись  в багно, щоб хоч трішечки попити. Дебет води - одна літр в п'ятнадцять хвилин. В пляшці плавають рачки-бокоплави, купа піску, вона коричнева від бруду.. Смак тієї води не забути, пив як найсмачніший і найбажаніший напій в житті..

Полонина Петрос.

  Зробивши чималий запас води на завтра, розташувались на ніч. Забулькала смачна зупка, стало якось веселіше, з вірними друзяками в нетрях Петроса Мармарошського той виснажливий день, закінчився вдало. Десь серед верхівок смерек виглядав Фаркеу, який засвідчував що наша ціль близько.

Зупка..

 Ніч зарядила нас, наче велетенський павер-банк, перелив у нас заряд енергії, ранок обіцяв хорошу погоду. Навігатор вказував на траверс ліворуч вершини Петроса. Візуально він проглядається лише з полонини. Зарослі щавнику кінського, кропива, хащі, це все тут - романтика. Початок цього дня, дав хорошу науку на майбутнє, коли нема стежки, ходити траверсом категорично не рекомендується, краще в лоб. Ось фото з полонини, де треба було йти просто вверх а не шукати траверс лівою стороною.

  Далі почався жах. Лелич з завалами під кутами в сорок п'ять градусів, подолання яких забирало сили моментально. А що найгірше - знову відсутність води. Цмулили по крапельці те що лишалося в пляшках, гойдалися на тих гілляках наче мавпи. Йдемо по треку, най би його шляк трафив! Десь недалеко від нас лежав олень, ось його лежанка, ще тепла, пахне наче табун коней, проскочив повз нас. Знайти місце де рівно можна стояти не завжди просто, в кінці кінці шлях перегородила скеля, здоровенний кулуар, який прийшлось обходити зі значним падінням по висоті. А потім знову вверх, без просвітів, дерлися поки не здалися психологічно.

Під цими коріннями хтось спав. Досліджуємо)

  Здатися означало просто падати вниз до Квасного і йти назад в Богдан. Ніяких гір не хотілося.  Ми були розбиті, якась невдача супроводжувала нас. Ляпас його непрохідності пана Петроса, був несподіваний і болісний. Мій батько і тут проявив себе, взяв карту і давши нам 20 хвилин перепочинку сказав одне слово - вверх!. Куди вверх, там же скелі і непролазні чотириста метрів по вертикалі?? Ідея підніматись з тої точки на вершину Петроса була більш ніж божевільною. Навіть оленям було там тяжко, адже йдучи по їхніх слідах, було видно як зигзагами вони там проломлювались через зарослі леличу та ялівцю.

 За декілька годин ми вийшли на гребінь. Це була невеличка перемога в якій досвід батька вирішив все.

Вихід на гребінь.

Гребінь гори, відкриваються чудові краєвиди..Ціль попереду якихось двісті чи триста метрів.

Перший пагорб, відкрив не тільки краєвид а й нові знаки питання. Куди йти? Знову траверсом? Гляньте на фото, де батько шукає стежку :)

Вниз стрімко з двох сторін, гребінь нагадує панцир дракона, залишалось просто йти верхом, місця були чудові, ноги тряслися, аж дух перехоплювало.

На гребені

Погляд в сторону, видніється Берлибашка.

Місцями були переходи по скельним виступам завширшки в п'ятдесят сантиметрів, вітер змушував падати на п'яту точку і таким чином долати перешкоди. Неприступний, важкопрохідний Петрос Мармарошський, унікальний, зарослий деревами на висоті майже 1700 метрів відкрив тоді для нас Мармарошський масив, дав багато неоціненного досвіду.

А може траверс там? )))))

Коли вже оку відрився тріанг Петроса, до якого залишалось нещасних двадцять метрів, я не вірив що ми зробимо це. Пік насолоди відчув на полонині Квасний коли гуцул виніс відро прохолодної води, яке ми осушили вмить..А потім коли почув дзюркіт струмка, зрозумів - похід продовжується.. Що було далі, то вже окрема історія.