Турецький палець

- Ти йдеш на нараду? там потрібні представники від AV..

Я стараюся відповісти, щось зрозуміле та відчуваю, що мені стає погано

Ноги ледве слухаються, я поволі йду в сторону медпункту

- ..в нього пульс 168, тиск 180.. викликайте швидку негайно..

далі я погано пам'ятаю...

  Літак, який понесе нас на крилах до сонячної Туреччини, був десь за місяць від моменту, коли лікар швидкої вводив ін'єкцію, щоб моє серце не вилетіло на швидкості з моїх грудей. Я цілком серйозно поставився до підготовки, адже шлях Лікійською стежкою не був простий. Отож я почав бігати, тренуватися, щоб в мандрівці не здихати, а йти впевнено, як старий карпатський лось) 

 Довкола ходили чутки, що моє здоров'я підкосив ковід, тому не дивно, що якісь побічні наслідки турбували таким незвичним чином. Я тоді це назвав ефектом м'якої підлоги, коли ти не можеш встояти на прямих ногах, а шукаєш опори, щоб не впасти..

 Уяви собі, як в такому стані бігати? Та дороги назад не було, квитки куплені, ми збиралися, готувалися, мало бути круто ми йдемо в комбінований похід горами, морем і маючи вже неабиякий досвід у мандрівництві, ми були впевнені, що все буде добре

  Ми сідаємо в Стамбулі, далі в нас пересадка на Анталію і я відчуваю, що мене далі починає ловити якась панічна атака, яка не дозволяє ні сидіти ні стояти, пульс за сотню, ковтаю корвалменти, ще якісь пігулки, пробую заспокоїтись, все звалюю на ще тодішній страх летіти літаками. Але коли ми вийшли вже в Анталії, серце забилося ще швидше. Третя вночі, ми стоїмо і шукаємо чоловіка з ім'ям Гокмен. На вулиці було дуже тепло, турецький запах, який ні з чим я не сплутаю, вже куйовдився у вітрі.

 Через пів години блукання довкола виходу з аеропорту, я його знайшов) Гокмен повіз нас через нічну Анталію, в якій не було ознак життя. Був введений строгий карантин. 

Ми попросили його завезти нас до пекарні..Манівцями, вуличками, він привіз нас до однієї із пекарень, де о четвертій можна було купити, ще гарячого хліба..

Година дороги і ми на дроп-пойнті..Невже це таке довгоочікуване море..?

Так це воно.. Я дивлюся не це фото.. До грама емоцій, я пам'ятатиму, що відчувалося тоді. Неймовірно..

 Десь вдалині світилась Анталія, сходило сонце, а ми втомлені з дороги, полягали трохи спати..Бо завтра нас чекав важкий перехід до каньйону Гойнюк. 

 Лежу. Міряю пульс, далі за сотню. Заснути нереально. Збоку чую як Тарас вже хропить, Пашка ніколи не хропів в наметі, закутався в спальнику теж спить.

Відчуваю як обливаюся потом, йду до моря, думаю може як замерзну від вітру, а потім вгріюся в наметі то засну.. Трохи подрімав, але почало бути настільки спекотно в наметі, що я думав здурію. Ця спека тривала всю нашу подорож.. Часом здавалося, що кількість сонячних ударів - зашкалювала..

 Попереду каньйон - ми мали обов'язково там бути. І не тільки бути - ми мали його проплисти до верхнього водоспаду! На вулиці під 35 градусів тепла, а ота зелена вода мала лише +12.  Але нарешті прохолода! Хапаємось за канат, вплав проходимо найглибшу частину. Коли вийшли під камінь, який застряг в ущелині, я вперше подумав, чому нам дали шоломи і чому в шоломі отвір.

 

  В моїй голові тоді пролітали сотні думок. Але одна кружляла нон стоп в моїй голові. Я дуже захотів додому. Я просто собі подумав, я ж так далеко від дому, в якомусь каньйоні, пливу в холодній воді в невідоме, ну не хотів я каменем дістати в голову )..

 На якийсь час я прийшов в норму, після купелю, почався важкий підйом в сторону Чукур Яйли.

 Десь вже високо в горах, ми стали табором. Знайшли воду, випили порцію, сіли їсти і тут Кремезний каже, мене болить підшлункова. Ця новина мене просто вбила. Бо я добре пам'ятав його перший приступ, який потребував госпіталізації. Розуміння того, що ми десь в глушині Таврійських гір і що допомогу тут кликати невідомо як, я був трохи подавлений. А тепер я пишу про це і мені знову непросто, бо Кремезний, ти вже не прочитаєш ці наші спогади.. Але Тарас не підкачав. Ми й так не мали там мішленівських страв і дієтичне меню його було дуже строге. Трохи ферментів і його стан стабілізувався. Ех..

 

  Спека добивала нас, але ми впевнено рухались до нашої мети - Чукур Яйли, яке я можу назвати безперечно одною із дуже крутих локацій. На цій полонині ми стріляли з рушниць, їли турецькі палянички з сиром, розпалювали вогонь з просмолених дерев і дивувалися ліванським кедрам. 

  За довгий час ми вперше сиділи за ватрою, дивилися як шнурівочкою летить Старлінк, довго балакали, тішилися, що ми вже вийшли під Тахталідаг, завтра вийдемо на вершину і з'їдемо канаткою в Текірову.

Як же я за вами скучив... Дивлюсь на це фото і сльози течуть(

  Я мав дуже легкий пуховий спальник і в цю ніч, мене трясло так, що Тарас розбудив мене, запитав чи зі мною все порядку. Каже ти так тремтиш, що схоже на судоми(  Здавалося, що на полонині температура була десь +2, ми ночували понад 1800 метрів.

 Зранку швидкий перекус і вйо наверх. Гора має явно марсіанський ландшафт. Ні квіточки - ні рослиночки. За пару годин підйому ми нарешті на вершині. 

 Нас чекав облом. Саме з цього дня, канатка не їздила. Нікого нема. Ну але ж нам не привикати, ми швидко зорієнтувалися, що найпростіше буде йти в Бейчик, по класиці. Хоча ми знали що то буде нудно і довго але що поробиш.

 Коли я готувався до походу, я зробив помилку, я не взяв з собою трек палиці, з якими я вже звик ходити. От не знаю чому я їх не взяв. А це мало дуже паршиві наслідки.

 На висоті біля 1900 метрів,  на "сипусі" я втрачаю рівновагу, падаю, підставляю руку і ..ламаю палець на руці. Тільки одна проблема - відкритий перелом. Не буду описувати(

Хлопці відірвалися триста метрів вперед. Я крізь біль дістаю аптечку, чищу рану від бруду, зупиняю кровотечу, бетадин, бандаж. В голові каша. Розумію що ситуація непроста або просто до сраки)

 Хлопці дочікуються мене, робимо повторний огляд травми, дзвонимо в страхову компанію, бо розуміємо що треба оперативне втручання.

 Протягом години спуску, вирішуємо всі питання по страховці. Треба їхати в Кемер. 

В Бейчику заходимо до першого подвір'я де стоїть авто, просимо би завезли нас хоча б до асфальту. Безкоштовно ніхто не повезе, навіть травмованого. Але за 50 лір ок. Добре, терплю біль, ковтаю ліки пригоршнями, стоїмо на дорозі годину. Ніхто не їде, автобусів не є..(( Смажимось..

 За якийсь час зупиняється авто. І нехай тим людям добро буде, питаються англійською нас куди нам, але інтуїція не підвела, я спитав звідки вони і чудо! це було українське подружжя..Вони нас одразу взяли без додаткових питань до Кемеру, хоч їм було не дуже по дорозі. Ще раз вам велике дякую!

Не буду рекламувати страхову компанію але в приватній клініці зробили рентген, хотіли зробити щеплення від правця, зашили мені все , наклали шину, виписали ліки і сказали, можеш йти.

 Розпач помножений на відчай. Хлопці дивляться на мене - треба приймати рішення. На годиннику восьма вечора. На вулицях нікого немає, все зачинено бо карантин. Наш літак назад додому аж через чотири дні, чотири ми вже були у мандрах. З вежі мечеті долинали звуки вечірньої молитви муедзина. Ми завжди стоїмо на роздоріжжі коли приймаємо рішення, я вирішив, що ми ризикнемо. Я довго цього дня не виходив на зв'язок з рідними, довелося подзвонити і розповісти ситуацію і запастися допомогою знайомого доктора.

 Отже ми продовжуємо йти далі. Де ночувати, коли ти посеред порожнього Кемеру? Вирішуємо не паритись, шукаємо таксі, я йому кажу вези нас на початок стежки до бухти Клеопатри. Їдемо, по дорозі купуємо продуктів, води, таксист висадив нас перед діркою в паркані і каже вам туди) 

 На стежці вже повна темнота, йдемо по джпсу і прислухаємось коли вже почуємо шум моря. Я дуже хотів щоб цей дурний день закінчився. Рука боліла, пульс за сотню, стан просто паршивезний. Коли ми прийшли і розташувалися на березі, я прийняв ліки з надією що ляжу і спатиму, але на жаль..

Мені не давав спати звук дивного звіра, який весь час кричав. Цілу ніч я не спав. Цей звук я досі пам'ятаю. 

  Нарешті ранок, а з ним і спека, хлопці роблять мені перев'язку і я йду купатися як термінатор, з однією рукою на верху. Дурний я, що не мочив палець у солону воду але про це я тоді не думав. Ми сходили до магазину в Текірову. По дорозі я побачив якусь ферму, спочатку я подумав що то власне фрема, а то виявилося приватний зоопарк. І кричав цілу ніч в тому зоопарку - павич. Най би його шляк трафив! Пообідали ми і думали, що пора вирушати в сторону Чіралі, до якого ще було купега кілометрів. Я ніяк не хотів йти, мені було зле, палець болів, крутилося в голові. Хлопці дали пива)

 Щоб хоч трохи мені стало веселіше) Довкола лазають черепахи, ходять туристи, такі як ми, місце дуже людне.. Хлопці були вже готові йти, як я помітив ..човен. 

 Ясно що, я вирішив чітерити) За 5 баксів до Бейчик буку каботажним плаванням? Вперед і не вагаючись! Рибалка Абдула, який плив ловити дорадо, взяв нас на борт і ми йшли не спішно морем, біля 17 кілометрів..

Не забуду як то було..Мурахи проймають, грає турецький музон, на мене дивляться мої хлопаки, попри човен вискакують риби, нас шмагає сонце, вітер але нам не потрібно йти то пішки) От я лінюх)

Отам на горі, я травмувався..

Ми пришвартувалися в порожній бухті Черепах. Навколо тиша, море, острови..

 Хлопці роблять перевязку, палець починає не дуже мудро виглядати. Чистимо картоплю, варимо святкову вечерю) Мене як травмованого, переодягають але замість порції рому, ми моряки, сто кашалотів нам у печінку, морем ж йшли, розмішують Німесилу.

Ви терпіли мене, мій біль і мої нерви.. Дякую Вам, мої друзі!

Святкова атмосфера)

 Це була ніч, в яку я на диво спав. Зранку ми почали помалу збиратися. Сонячна панель заряджала гаджети. А я побачив місцевих і пішов знайомитись. Мені запропонували порибалити! І я спіймав рибу! 

  По коліна у воді з вудкою, зі зламаним пальцем, я стою і дивлюся на гору, на море, а навколо ні душі. Відрив від реальності просто неймовірний. 

Рибу я віддав туркам, а сам пішов до хлопців, які вже були напоготові. 

Переду Маден бей - дуже красива затока з неймовірною водою

   Дуже хотілося пити. Язик прилипав до рота, ми моніторили де на карті є джерело. Але до нього було ще дуже далеко. В один момент вже було настільки погано, що якби це дивно не звучало, прийшлося питати людей, чи не дали б напитися хоч ковток, щоб дотягти до джерела. 

  Цей перехід був один із найважчих в моєму житті. Йдеш попри скелі, на які тобі треба опиратися травмованою рукою, весь час на сонці без води.

Здавалося,  що я не дійду до омріяного Чіралі.

Але я дійшов. Важко, помалу але дійшов. І так я це бачив на власні очі. 

Пляж Чіралі

 

 Нарешті ми дісталися цивілізації. Ми знайшли місце в хостелі, де можна було розікласти намет і переночувати. Хлопці роблять перев'язку, палець починає напухати, а це дуже погано. Є інфекіця. 

Ввечері сіли повечеряти вже як нормальні білі люди, прийняли душ, обговорювали, що робимо далі. 

Ми!

  Вирішуємо закінчувати подорож і пробувати вибратись звідси в Анталію. Автобусів тільки два на день. І то тільки на верх до асфальту. Далі автостоп, результати якого нам вже відомі. Мій стан погіршувався, я розумів що певно рана інфікувалася. Рука почала напухати.

  Зранку пішли зробити ще кілька фоток на морі і все, кажемо цим місцям па-па)

 Ми вибралися на верхню дорогу, спіймали автостоп до Текірової, а вже звідти, був автобус. Пашка намоніторив недорогий готель і за який час, ми вийшли з таксі навпроти ..пекарні, в яку нас возив Гокмен) 

 Нормальний готель за 300 грн з людини, Боже яка смішна ціна) з видом на море) Я вже рахував години до відльоту. Чи може навіть хвилини? 

 Хлопці захотіли кебаб. Кремезний мусів зїсти "тошнотік" в Анталії. Він в Коломиї на залізничному вокзалі їх неміряно переїв, тут традиція не могла бути порушена. 

 Знайшли ми згодом якусь забігйлівку, де мрії зжерти якийсь фаст-фуд, мали матеріалізуватись.

 

 Я дуже хотів в готель. Ноги несли мене лише в сторону ліжка. В цю ніч мені вже не давали спати голуби, які нонстоп торохтіли на балконах сусідніх будинків. Хлопці вирішили їхати ще на Дюденські водоспади, а я лежав і чекав, коли таксі повезе нас в ейірпорт. 

 Короче, якщо ви не знали, Вас не приймуть на борт, з перемотаною рукою, тобто травмою, якщо у вас немає відповідного документу. Його мені видала та приватна клініка, де мені костоправ, ріхтував той палець. Я вирішую шукати медпункт, за 4 дні, ніхто не оглядав рану. Окей, знаходжу медпункт, торгуюся щоб не за 20 а за 10 долярів, дохтор огляне мене.

Рану почистили, туго забандажували і побажали легкого польоту. 

 Літак набирає висоту, я відчуваю ніби рука зараз розірветься..В навушниках грає Мотанка, ще трохи і ми пересядемо на наступний літак вже до України 

 Ввечері у Львові, я зрозумів що мене температурить, залишався трансфер додому, здавалося, що водій не пам'ятав де в тому Спринтері гальма, бо за пару годин, я скинув рюкзак вже вдома. І так як є, навіть не роззуваючись, пішов будити чергового хірурга в лікарні..

Далі було 17 днів в лікарні, три місяці загоєння рани і контрактура суглоба на все життя(хоча це не точно) Коли я приїхав в іншу лікарню, травматолог мене зустрів і каже : "Привіт, то це ви з турецьким пальцем? Ходіть в маніпуляційну зараз ми його поправимо, я вже бачив його фото, мені надіслали ))"

Зремонтувати його не вдалося, пам'ятка досі на руці. Вже й навіть звик..

Ця подорож, це дуже хороший урок, що до подорожей, особливо закордоном, треба готуватися. Спостерігати за своїм здоров'ям, приймати виважені рішення, які будуть правильні у критичних ситуаціях. Мине багато часу, поки я зможу відокремити з цієї подорожі, приємне і красиве від болю і поганого стану мого тіла. Хоча саме хороші спогади живуть з нами, а погані, забуваються. 

  Не забудеться точно наша чоловіча дружба, де була підтримка, спокій, де ти був впевнений, що тобі допоможуть навіть шкарпетки одягнути..

 

Цінуйте кожен шанс, кожну можливість, подорожуйте і нехай коло Вас, завжди будуть люди, надійні, сильні, які навіть після їхньої смерті, залишиться у вашому серці..