Кремезний

 -Кремезний, куди ти повертаєш?

-На річку

Я бачу як татовий бус, на швидкості вилітає з мосту і з цілого розмаху падає у воду..

У воді відстібую ремінь, відчиняю двері і вибираюся з зимової, крижаної води..

А ти стоїш вже на мості з ножем в руках і йдеш в мою сторону, кричиш і я розумію, що ти хочеш мене вбити. Ми починаємо битися, душити один одного, мені в голові не вкладається, що ж це відбувається. Кажуть що покійники у снах не розмовляють - але ти говорив. 

Ти прийшов до мене..

Ти нагадав мені, що я маю молитися за твою світлу душу..

Ти і гори.. Таким тебе пам'ятаю я і всі твої друзі

 

  Впевненість в тому, що в житті все треба робити завчасу, збільшується кожного дня. Дружити теж треба встигнути. Коли Вам здається що, ми можете написати - Привіт, як ти там?  раз у рік і вважати, що між вами дружба, це дуже далеко від тієї дружби, яка була у нас з Тарасом. Хоч і останні роки ми спілкувалися менше але те, як ми товаришували протягом 15 років, що було пережито разом і скільки кілометрів було пройдено разом, назавжди змінило мою думку, про чоловічу дружбу. 

 У далекому 2009 році, я запропонував йому піти в одноденку на Говерлу. І з того часу все почалося. Гори нас поєднали, ми планували поїздки, купували спорядження. Цікавилися хто чим, Тарас вибрав фото і став нашим фотографом. Коли я писав у цей блог, то я завжди дякував, тобі, за фото. Ти вмів зробити фото так, як, ніхто. 

 Я приїздив часто до тебе додому. І ти приходив до мене. Ми не лізли один одному в душу, хоч у кожного були свої "мухи в голові" і не задавали один одному непотрібних запитань. Але коли треба було підкласти плече - ми завжди розраховували один на одного. Коло нас почали з'являтися нові друзі.

  Багато з них, з часом піде своїми стежками, а багато буде поєднано з нами такою життєвою ниточкою. 

 Це не була просто дружба, попити пива і поговорити, про роботу чи футбол.

Прийняття рішень у складних ситуаціях, відчуття один одного в тумані на Чорногорі, віра що ти не підкачаєш. Ми завжди, коли зустрічалися, ми не просто тиснули руку. Ми обіймалися. 

 Обіймалися бо знали ціну цим обіймам. В 2010, ми втратили під лавиною Женю і наші серця, стискалися, рвалися від болю..Але треба було жити далі..

  Я давав тобі таблетку від тиску під Пантиром, а коли тобі заклинило коліно на Микулєсці, ми аварійно пішли Погорільцем в низ до села. І таких ситуацій було купа.

 Ви з Павлом в Туреччині, терпляче робили перев'язки мені і годували, тримали мій настрій і допомагали як могли. Ось де гартувалася справжня чоловічка дружба..

 Ти завжди вставав на схід сонця, щоб зробити нам шикарні фото. Співав кумівських пісень і був дуже товариським, вмів жартувати і сам завжди посміхався. 

 Коли мені подзвонив наш спільний товариш, який був на твоєму похороні, він ледво стримуючи сльози сказав мені, що ти найсвітліша душа з нашого товариства і дорога тобі лише до раю.. і я повністю з ним згідний. 

От дивлюся на це фото недалеко від Гнатасі, здається це було так недавно. 

 А вже рік як тебе нема. З тобою в минуле пішла ціла частина мого життя. 

Тепер ти кілька разів приходив до мене у сни, нагадуючи мені, щоб я згадував і молився за тебе. 

Очевидно, що тепер нічого подібного вже не станеться. Не буде раховозу і пісень під гітару і нових друзів, які будуть хоч приблизно нагадувати дружбу з тобою. Може це звучить трохи песимістично зате правдиво. 

 Мій тато у 97 році втратив свого товариша теж завчасу і я озираючись на всі його і мої життєві події - бачу якусь схожість чи то закономірність. Він не знайшов друзів. Чи може навіть не так. Він їх просто не шукав. Бо розумів, що всі інші, будуть не такі, як ті, хто пішов стежками вічності.

 Тепер я його розумію. Бо я теж не хочу шукати. Час на це минув. Тепер у нас залишається згадувати тебе, згадувати неймовірні часи. 

 Коли ти дзвонив мені ввечері перед походом і йшов "брати на канапку" ми здибалисі часом коло Явора а рано, я все чекав тебе, бо я приходив швидше. Я дивився на перехрестя де світлофор, коли ти вийдеш з рюкзаком. О Кремезний іде..

 Ти любив всякі фастуфуди і ми вже навіть знали, що буде ритуал, ти маєш в Коломиї на вокзалі з'їсти тошнотіка))) Тільки от тобі не можна було їх їсти.

Ірина Львівна, твоя мама, царство їй небесне, мала купу квітів коло хати, ти навчився любити їх, фотографувати вдома а скоро і в горах. 

Де той час, коли я приходив до тебе до дому і були твої рідні?  За короткий період часу, пішла вся родина до неба..

Ти так переймався, як там бабуся сама вдома, коли ми їхали десь.. Що аж ми всі переймалися разом з тобою..

 

Твоє день народження святкували в потязі

 А тепер, Тарасе, я дивлюся на небо і часто протираю вологі очі..Бо дуже баную за тобою і часами, які ми з тобою прожили. Ти пішов занадто рано. Попереду ще мало бути багато років життя але доля якось склалася інакше. Взагалі світ став іншим. Ми прожили кращі роки, бо тепер у всіх на устах, війна, смерть, кров і біль. І цьому не видно кінця. 

Душу мою гріє те, що я з тобою не марнував часу. І ми змогли побачити більше, бо як кажуть ми будемо жаліти лише про дві речі, що мало любили і мало подорожували.

                  Вічна пам'ять тобі Тарасе, обіймаю тебе, як у старі добрі часи..

Це найкраще наше з тобою фото..