Келія самотності

  Щойно випав дощ. Накрив своїми рясними краплями непорушний смерековий ліс. Крізь тисячі гострих смерекових голок, проникають наче сльози, через твої повіки, краплі холодної води, падають вони на землю і назавжди зникають в ній. Серед темних вологих дерев розливається нічний серпанок, крізь щільні хмари пробиваються перші промені молодого місяця, який відшукуючи свій шлях в зоряному небі, врешті виривається з тенет хмар, ковзає по небу, лагідно пестить трави своєю рукою..

 Ніщо не може порушити нічної тиші. Тихий прохолодний цілунок ночі, сповнений несподіванок,  він передає тобі повністю атмосферу ночі, тонкий аромат незайманих квітів, по яких недавно босоніж йшла вона..

 За декілька сотень кроків від тебе вимальовуються контури старого будинку. Темний, похмурий, стомлений  вітрами і дощами, він принишк в травах старої полонини. В ньому вже давно ніхто живий не живе. Двері неприємним дерев'яним скрипом прорізують тишу ночі, в повітрі з'являється новий запах, який збентежує, але не робить лячно. Підлога прогинається під ногами, твої очі вже звиклі до темряви підсвіченої місяцем, розгубились - перед ними порожнеча. Наосліп, кожним своїм подихом і порухом ти відчуваєш, що ти наодинці з нею. Долонями обіймаючи холодні стіни, перед тобою, серед безлічі дверей, з'являються ті, які ти сьогодні відкриєш. 

Крізь шпаринки проникає тьмяне світло, якого ще пару секунд тому не було. Це не дивний сон, з якого не можливо прокинутись, це  елегія смутку, яка в цю осінню ніч, наповнює тебе. 

 Коли очі звикають до світла, на столі ти бачиш лише дві свічки. Одна для тебе, а одна для неї.

 В цій келії нема нікого крім ...самотності.

г.Чивчин 

 Коли згасає остання іскра у полонинській ватрі - життя втікає геть. Залишаються гори на самоті. Це якраз той час, коли загострюються відчуття, трави пахнуть сильніше, зірки мерехтять яскравіше, вода в струмку холодніша і смачніша.

 В кожного з нас вона своя. Для когось вона, вірний товариш по життю і її відсутність сприймається, як порушення життєвого балансу. Саме з нею можна зрозуміти на скільки ти сильний та виважений. Саме з нею ти вчишся пізнавати світ без зайвих рухів та звуків, а потім  ти живеш нею. Гамір руйнує в тобі гармонію, яка будується виключно твоїми двома руками, де самотність  лише підказує, як класти цеглини.

Інші лише на мить втікають до неї, бо знайти її у повсякденному житті не вміють або не можуть. З нею вони відпочивають. Вона вкладає їх на свої коліна, пестить  та лікує рани, які в шаленому ритмі життя ніяк не можуть загоїтись. Коли вітер лоскоче тобі обличчя, її руки беруть стару платівку з старовинним вальсом, коли ти відчуваєш шаркотіння голки на вінілі, перші звуки пісні реінкарнують тебе..Ти відчуваєш себе частиною світу, який в цей момент існує лише тільки для тебе.

На Чивчині

Довга самотність виснажує. Ми завжди шукали і шукатимемо шляхів як її загубити. Вона поволі та невпинно намагається примусити нас забути, як любити. А це найдорожче що у нас є. З часом вона повністю поглинає нас, ті дві руки, які кладуть цеглини за цеглинами, будують все міцніший і вищий мур відгороджуючи нас, створюючи навколо хоч і затишний але все ж самотній світ.

Полонина Мількова.

Прекрасний Чивчин, ти певне маєш таємничі зілля, якими закохуєш все більше і більше. Кожного разу коли я бачу тебе, ти такий як завжди, таємничий і самотній. Твоя самотність не заважає, а навпаки вона тобі личить. Твоя відносна недосяжність зберігає тебе чистим, твої схили не мають стежок, примнуті трави твої, розчесуються ранковим вітром.Колись давно телінькали тисячі овець на твоїх схилах, в будинках на Мільковій жили люди. Тобі напевне сумно за ними? Певне через те, проводжаючи нас дивишся на нас своїм невеселим лицем. Не сумуй, за нами прийдуть інші, яким в цьому житті, немає місцю самотності і вони завжди любитимуть тебе..

Чивчин з державного кордону

За фото вдячний своєму товаришу Михайловичу Тарасу