Тато

Ти так у мене записаний у телефоні, 

хоч ти рідко дзвониш, я дуже люблю дивитися на 

фотографію твого профілю, 

яку я зробив тобі, у далекому 2006 році.. 

Наша улюблена фотка, ти любиш казати за отой ремінець на вітрі, я знаю

  У житті кожної людини чи навіть краще написати дитини, надзвичайно важливим є присутність тата. Бо саме він є чоловіком, який вміє, який знає, який може і який хоче. Ти, ще маленька, а згодом і велика дитина, всмоктуєш все те, що він показує, розказує. Тобі не цікавий телевізор, бо там не можна, просто лягти татові на плече і його запитати: "А як робити скло? А порох можна зробити самому?" І він все це знає. Він тобі пояснює чим відрізняється парсек від світлового року і ти помаленьку засинаєш під ці цікавинки. 

 Минає двадцять чи тридцять років, а ти далі телефонуєш не до когось там, а до тата і питаєш його, як закріпити якусь деталь, бо знаєш, що ти отримаєш добру пораду. Ти можеш перестрибувати з тем про магнітні азимути на тему виборів американського президента, можеш про гриби або звірів, про щасливі часи разом і про важкий час тепер, коли кожна зустріч з ним - безцінна.

  Своєму сину обов'язково треба щось передати, привити любов до чогось. І ти добре знаєш, що ти справився з цим завданням найкраще. Ти навчив мене любити навколишній світ, шанувати його, не жити нудним, сірим диванним життям. В далекому 1990 році, ти взяв мене у мій перший похід, який як виявиться в майбутньому змінить моє життя. І ці рядки, написані під промені сонця, які ще освітлюють Герлах тому підтвердження.

Ти на Говерлі

Мені 5 років, а позаду Петрос

  Гори, як виявилося, це не лише, каміння, сніг, трави смереки і ватра. Це набагато більше ніж ви думаєте. Це і дружба, любов, діти, це радість і біль. Це неймовірні життєві моменти, які змінювали і продовжують змінювати мене і інших людей.  Коли у 1991 році ми йшли на Петрос, я ще не розумів нічого подібного, це був просто похід школярів в гори. Ми тоді обожнювали всі приємнощі приготування. На подвір'ї  розкладався великий целофан і ми робили продуктову розкладку. Потім ми дуже хотіли отримати штурмовку. Вони зберігалиися у ящику в школі і пахли (власне не смерділи) дуже по особливому. Ми не знали брендових речей, ніяких джіпіесів чи газових пальників. Ми бачили капусту і знали що, з неї буде смачний салат. Оцет до салату, я успішно спробував на смак, що поробиш дитина пити хотіла)

З грибом)

 Ми чекали серпня, бо знали, що ти організуєш похід. І ми підемо дивитися на гори, спати в брезентовому наметі, їсти купу грибів, вчитися варити їсти, орієнтуватися на місцевості, слухати про історію рідного краю. Всі добре знали твій фірмовий крик в горах, ото гойкання, живе й досі. Це було круто. Кожен хто бував в тих походах досі пам'ятає, їх, як найкращі моменти шкільного життя. 

Є купа таких фоток і ми завжди стоїмо - ти ліворуч, я праворуч. А що саме головне, ми ніколи не домовляємось

    По закінченні школи, а пізніше вже й університету, я зрозумів, що зможу ходити сам. А пройде, ще трохи часу і я буду організовувати походи і показувати гори іншим. Але ти мені сказав, що я матиму іспит. Іспитом стала мандрівка цілою Чорногорою, де я і намет розкладав на Квадраті і картоплю варив над Несамовитим. Ти вже тоді бачив, що я вчуся добре і від того часу ти навчив мене орієнтуватися де б я не був. Вже в 2008 році я почав ходити сам і ця гірська хвороба почала втягувати в світ мандрівництва все більше і більше. 

 Зараз коли лічильник моїх мандрів перетнув позначку 400, я розумію, що я багато чого бачив і відчув, завдяки моєму хоббі. А чи це хоббі? Е ні , це вже просто частина мого життя.

Сине плесо

   Може наших спільних походів з тобою не було дуже багато але я всі їх пам'ятаю до деталей. 

Чивчини, Мармароси,Чорний Діл, Бангоф, Піп Чорнгірський, це місця де дійсно, файно і місця нам красні, мальовничі, глухі, Богом забуті, справжні нетрі, де нам було добре. Он ти на фото бредеш Чорним Черемошем до Буркута. Ми тоді пішли на Чивчин, невідоме нам пасмо, найстаріших Карпат.  Як були на Мільковій, ти вчепив блєшню в хаті, яку потім спалили. Пам'ятаєш як вигрібали з мега екстремальних ситуацій, коли я пішов в ночі під воду наприклад (тільки мамі не кажи)

Ану згадай де це?

 Читання карти, дуже класне вміння. Ми не раз попадали в цікаві ситуації але дуже рідко блукали. Я б сказав, це були не точні виходи на місцевість. Особливо добре я пам'ятатиму Радомир Грунь. Де вся наша молода команда здалася, всі джіпіеси брехали і ти взяв ситуацію в свої руки і вивів нас з такого місця, де вовки не ходять, бо не такі дурні)))

 Скільки ж ми тоді співали пісень, згуртовували купу людей навколо себе, які потім теж  закохувалися в гори. І таким чином змінювали своє життя. Люди, з якими ми проходили сотні, тисячі кілометрів, ставали частиною нашого життя. Це така своєрідна гірська родина, яка хоч і розкидана зараз по світі та всіх її членів тримає той невидимий зв'язок. Які своїми діями, вчинками, можуть надихнути мене знову написати щось до мого блогу. Дякую Вам мої друзі.

 Життя настільки різноманітне, що гори це не лише про радість і красу. Це біль і горе. Це сум і трагедія.

Встановлення меморіальної таблички під горою Хом'як

  Ми тоді разом переживали трагедію, яка сталась в 2010. Гори тоді забрали життя одного з нас, подарувавши нам ще один шанс, дивитися на світ і йти далі. Я не знаю, як ти тоді справився з тим, що я далі йтиму на верх, часом протоптуючи собі стежку в тому вбивчому снігу. Але ти сильний. І віриш, що я не схиблю.

Кожного разу коли я йду кудись, я знаю, що це небезпечно і що серця рідних рвуться від безпорадності і питання, сину, для чого ти туди пішов?

Ти, Тарас і Андрій

А тепер не стало Тараса. Це взагалі якась непоправна помилка, бо краще най гори заберуть, чим від 'водки і от простуд'. Наш спільний похід Перкалабами, Долами, Гнітесами, Васильковими. Ти добре знаєш, яким неповторним був цей похід. Андрій теж, он недавно згадував наш спуск, де ми старалися знайти твої сліди і зрозуміти, чи ми на правильному шляху.

Хто б тоді міг подумати, що зовсім скоро, все зміниться. І все вище написане, буде безцінним теплим спогадом, який огортає мене. Я поринаю в ці моменти життя з головою..часом зі сльозами на очах..

На витоках Білого Черемошу

 Я почав зовсім по іншому ставитись до життя. Буквально недавно прийшло до мене розуміння, і твої слова, що найбільша людська брехня, що Часу ще багато, сидить в моїй голові. Ти завжди кажеш, що нема нічого постійного, світ змінюється, що нічого не буде так само, як було колись.

Ти кажеш правду. Ми тоді використовували кожну можливість, щоб подорожувати. Бо ніколи не відомо, яка твоя подорож буде останньою.

 Невідомо зараз, як далі складеться життя. І скільки ще раз, нам буде дана можливість йти гірською стежкою, чи палити разом ватру, чи просто сидіти за родинним столом. Але я точно маю ким гордитися і це надзвичайно класне відчуття.

Дякую тобі тату, за кожен крок зроблений пліч-о-пліч зі мною, за добре слово, (поганого я від тебе не чув) і дякуватиму за кожну наступну зустріч, за кожну секунду, коли ти будеш поряд.

Я дуже люблю тебе. 

Твій син.

А такий ти у мене на телефоні 

PS. Читай і не плач мені там. Гори чекають на тебе, мені ще є що тобі показати

ЗІ. Мамусь, я тебе обіймаю і люблю, я знаю що ти це прочитаєш.